Новини

Ефір програми «Київ-Донбас» щодо безробіття на сході України

16 Травня 2018

«Чотири роки у війні. Криза робочої сили на Донбасі». Громадські організації «Фундація.101» та «Український інститут майбутнього» дослідили проблеми зайнятості у прифронтових регіонах. І саме сьогодні оприлюднили результати. Що з'ясували, розпитаємо авторів — Галину Янченко та Ярослава Пилипчука.

Про що дослідження, зрозуміло. Але чому саме зараз?

По-перше, ми ставили головну мету — оцінити дієвість державних програм стимулювання і надати ефективні рекомендації, які будуть відрізнятися від тих, що зараз робить держава. Ми хотіли показати в цьому дослідженні, які будуть глобальні точки зростання і що ми можемо зробити, маючи обмежені фінансові ресурси.

Коли заходить мова про працевлаштування на сході, у прифронтових регіонах, я чую часом протилежні тези, однак розумію, що вони уживаються, не суперечать насправді одна одній. По-перше, на Донбасі катастрофічно не вистачає кваліфікованих кадрів, що найкращі поїхали з цієї проблемної території, тому що вони можуть за своїм фахом влаштуватися й на мирній території, в Україні, а дехто навіть поза її межами. З іншого боку, теза про те, що там неможливо знайти роботу.

Щодо першої тези — ви праві. Наше дослідження показує, що кваліфіковані кадри покинули цей регіон. Але є й інша тенденція, коли підприємства не створюють умов для цих кваліфікованих кадрів. Йдеться саме про заробітну платню.

Тобто коли ми говоримо, що там неможливо влаштуватися на роботу, ми маємо на увазі пристойну роботу. Напевно, якась низькооплачувана робота є.

Звичайно. Як говорять у бізнесі, навіщо нам платити більше, якщо ми можемо взяти студента і заплатити йому менше грошей, тим самим оптимізувати якісь бізнес-процеси і мати більшу прибутковість.

Але так бізнес говорить і думає скрізь, не лише на проблемній прифронтовій території. У Києві якщо бізнесмен може винайняти когось подешевше, то він цим скористається.

Так, звичайно. Якщо подивитися на ті цифри, які ми розглядали в дослідженні, то ми бачимо, що головними чинниками, які спричинили теперішні тенденції зайнятості й безробіття, є проблеми підприємств, ми їх оцінили зі сторони інтересанту як бізнесу та зі сторони робочої сили. Давайте коротко це розглянемо. Почнемо з проблем підприємств: головною тенденцією було скорочення кількості підприємств, зменшився економічний потенціал території, постали логістичні проблеми, втрата ринків збуту тощо.

І, напевно, втрата кваліфікованої робочої сили теж.

Так. Якщо дивитися у цифрах, то в Донецькій області кількість підприємств зменшилася на 56%, а в Луганській — на 71%. Це дуже значні цифри.

Чи правильно я розумію, що йдеться не лише про втрату підприємств на підконтрольній території, а саме про втрату підприємств на підконтрольній території, які нормально працювали, але перестали працювати через всі ці обставини?

Звичайно. У своєму аналізі нашим базовим періодом був 2014 рік.

Коли вже була війна.

Так. Тому можемо аналізувати, як ми стимулюємо, падають показники чи збільшуються. Головним показником є валовий регіональний продукт. І в Донецькій області він скоротився на 30%, в Луганській — на 57%. Це значні втрати, які призводять до двох основних наслідків: якщо говорити про зайнятість, то на Донеччині вона скоротилася з 60% до 50%, а на Луганщині — до 55%; а якщо говорити про безробіття, то в нас був середній показник на цих територіях 8-10%, зараз — 15%.

Це ж йдеться про офіційні цифри, наскільки я розумію. Є ще приховане безробіття, коли людина десь там числиться, але насправді не працює.

Так, згоден. Ми аналізували офіційні дані. Якщо брати ситуацію в загальному плані, то цікавою є тенденція, що фактично 50% тих переселенців, які були на території Донецької та Луганської областей, вони переселилися на ті ж самі території, тільки українську частину Донецької та Луганської області. Це створило збільшення попиту на робочі місця, а в нас нема фінансового ресурсу або програм стимулювання, щоб забезпечити ці робочі місця. Обмеженість фінансового ресурсу і недієвість програм стимулювання — це головна проблема. Це ми і довели у дослідженні.

Наразі в Україні півтора мільйони переселенців. Потрібні якісь певні ефективні заходи, які можуть надати їм роботу. У нашому дослідженні ми пропонуємо нову концепцію: держава повинна менше втручатися в перерозподіл різних процесів, створювати більше умов для бізнес. Тобто перший імпульс повинен бути від держави. Другий імпульс — за бізнесом. І потім саме бізнес повинен за собою повести цей локомотив зростання робочих місць.

Давайте зупинимося більш детально на проблемах, виявлених дослідженням. А потім про рецепти їхнього подолання.

Я так розумію, ми поговорили трошки про те, що стосується проблем підприємств. Є ж окремі проблеми самих людей, робочої сили. Я правильно розумію?

Так. Проблеми робочої сили розглянули з двох сторін. Перша — це проблема, яка виникає унаслідок економічної ситуації: зменшення доходів, обмежений доступ до товарів/асортименту, різні питання, які виникають через соціально-економічний стан регіону. Є питання, які виникають стосовно кваліфікації робочої сили тощо. Тут є момент, коли якість кадрів, які залишилися, на низькому рівні. Актуальним стає питання перекваліфікації. Ті програми, які зараз застосовуються, не завжди є на часі. Наприклад, зараз головною тенденцією у світу є роботизація. Наразі ми готуємо кадри, які через десять років не будуть потрібними. Логічно було б запустити процес, який би готував кадри на майбутнє. Також у нас є проблема, що, наприклад, переміщені вищі навчальні заходи не беруть участь у перепідготовці кадрів. А чому б не застосувати цей ресурс активніше?!

Це вже з царини рекомендацій. Я так розумію, що під час дослідження ви особисто були зосереджені на економічних показниках, тоді як ваша колега Галина Янченко займалася ставленням людей до проблеми. Галино, добрий вечір! Чуєте нас?

Так. Добрий вечір!

Я все правильно сказав, ви досліджували «людську» складову?

Так.

От у чому найбільша проблема на сході з працевлаштуванням? Ми говорили, що, з одного боку, нема гідних робочих місць, з іншого боку, нема кваліфікованих кадрів. Як показало ваше дослідження, наскільки оці умови — інфраструктура міст, близькість війни – впливають на це і що можна зробити?

Ми, нагадую, проводили глибинні інтерв’ю з чотирма цільовими аудиторіями: безробітними, нещодавно працевлаштованими особами, працедавцями (представниками бізнесу), органами влади. Ті проблеми, які ми виявили, мені здається, характерні для більшості регіонів країни. Якщо ми говоримо про робітників, то вони зазначають, наприклад, що роль Центру зайнятості є суто номінальною, туди переважно приходять отримувати виплати по безробіттю, ніж за тим, аби реально отримати допомогу в перекваліфікації або пошуку вакансій, які можуть їх зацікавити. Також вони зазначають, що є певна вікова дискримінація зі сторони працедавців. Тобто людям у віці 35-40 років і старше їм значно складніше знайти роботу. Дуже часто, якщо ми говоримо про інноваційний бізнес, резюме старших осіб просто не розглядаються, їх не запрошують на співбесіди.

Галино, ви праві, це проблема не сходу. Це проблема всієї країни. Більше того, пострадянського простору. Може, олігархічної економіки. Навіть ходять анекдоти, типу: нам потрібен фаховий спеціаліст у віці 25-30 років з досвідом роботи по фаху 40 років. Це справді така загальна проблема.

Загалом, так. До речі, нас здивувало, що працедавці останнім часом переходять до стратегії пошуку саме молодих, може, менш досвідчених кадрів, яких можна навчити під свою модель роботи, аніж брати людей старших, подекуди мислення і підходи яких не відповідають потребам.

Застарілі є, так би мовити.

Так. Але якщо будемо говорити безпосередньо про ті проблеми, які характерні найбільше для Донбасу, у порівнянні з іншими регіонами, то на структуру населення вплинув великий відтік кадрів. Значна частина вузьконаправлених спеціалістів поїхала або в Росію чи інші країни, або переїхали до більших міст. Наприклад, найчастіше це Харків, Дніпропетровськ, Дніпро або Київ. З одного боку, є відтік професіоналів, які можуть отримувати більшу заробітну плату і мати кращі умови праці в інших місцях, а з іншого боку, велика кількість людей, які перемістилися з окупованих територій. Але знову ж таки, з окупованих територій, ми бачимо згідно статистики, це велика частина старшого населення. І є така певна невідповідність між попитом і пропозицією на робочу силу. Це створює певну кризову ситуацію на цьому ринку.

Ми так змалювали, навіть не хто винний, а як воно є насправді. Я так розумію, що мета дослідження — що з цим робити. Наскільки я розумію, ви аналізували окремо програми стимулювання зайнятості. Саме на Донбасі є окремі від усієї України програми. Чому вони неефективні і що треба змінити? Тут ми переходимо до рекомендацій. Запрошую до дискусії обох авторів дослідження.

Перед цим я хотів би зазначити один цікавий факт. Наприклад, якщо ми говоримо про програми стимулювання, то для слухачів зауважу цікаву цифру: у 2017 році в Донецькій області різні стимулюючі заходи було профінансовано на 32 мільйони гривень і створено 69 робочих місць.

Тобто витратили 32 мільйони гривень на створення 69 робочих місць. Йдеться про ефективність цих програм.

Так. Якщо змоделювати, то 69 робочих місць окупляться. Питання не в тому, що витратили багато, а створили мало робочих місць. Питання в тому, скільки створили 69 робочих місць. Ми вважаємо, що ті програми: а) не діють; б) не достатні; в) мають іншу концепцію. Потрібно розглядати не тільки стимулювання, перекваліфікацію, працевлаштування тих, хто приходить до Центру зайнятості. Треба також вести роботу щодо стартапів і підприємницької діяльності. Це більш продуктивний напрям. Якщо дивитися, скільки реалізованих проектів, то це 67 реалізованих проектів, але їхня успішність бажає кращого. Більшість тих, хто бере участь у конкурсі, готують бізнес-плани, які є неякісними. Не потрібен професійний рівень підготовки. Але, наприклад, якщо міжнародні інституції виділяють кошти для малого бізнесу в Донецькій та Луганській областях, то в них є певні вимоги. Люди програють ці конкурси, і міжнародні інституції не дають кошти через нерозуміння принципу реалізації запропонованих проектів.

Якщо дивитися інвестиційні проекти, є в нас і позитивні кейси. Це ті проекти, які починають розбиратися в цьому процесі. Наприклад, під час аналізу був кейс, коли при залучені 30 тисяч гривень людина окупила свій проект за два місяці, і наразі отримує дві тисячі доларів. Тож успішні кейси є. В цьому випадку треба робити якісь заходи щодо стимулювання й розвитку цього напрямку.

Не новою є теза, що державні програми стимулювання будь-чого, в тому числі бізнесу, малоефективні. Звісно, колись через недолугість, колись через корупцію тощо. Тезу «не треба допомагати бізнесу, ви просто не заважайте» я чую останні 25 років, війна тут ні до чого. Чи є у вас якісь конкретні рекомендації як це здолати?

Так, ми пропонуємо новий підхід до стимулювання зайнятості. Якщо дивитися на ці підходи, ми поділили їх на три групи: стандартні механізми, системні й класичні. Якщо розглядаємо стандартний механізм як можна простимулювати зайнятість, це, для прикладу, застосувати пільгове кредитування. Але тут є проблема, адже облікова ставка НБУ — 17%. Тож кредитні ставки є дуже великими. Застосувати ефективно цей механізм неможливо. Але ефект від цього все одно міг би бути, якщо б ставки були меншими. Міжнародні бенчмарки говорять про те, що за 1 мільйон доларів можна створити 50-100 робочих місць. Як мінімум.

Другим інструментом є податкові канікули. Наприклад, для тих підприємців, які створюють 30-50% робочих місць для вимушених переселенців. Але і цей засіб під сумнівом, тому що відсутній ресурс, як надавати ці податкові пільги.

І чи не буде це новою корупційною кормушкою.

Звичайно. От у нас головний принцип — зменшити перерозподіл на різні інституції.

Ми розглянули два альтернативні підходи. Системний підхід — це створення спеціальних економічних зон, тобто пільгових преференційних режимів. В нашому «Українському інституті майбутнього» є дуже велика доповідь по цьому напрямку. Ми проаналізували 50 інвестиційних проектів і зрозуміли, що залучення 5 мільйонів доларів призведе до створення приблизно 200 робочих місць, за умови формування спеціальних економічних зон. Наприклад, міжнародні бенчмарки говорять Польщі та Білорусі, що створення спеціальних економічних зон за 10 років може принести 43 мільярди доларів інвестицій. В Україні ми підрахували, змоделювали, якщо застосувати цей режим, ми можемо отримати приблизно 8 мільярдів до 2030 року. Якщо дивитися другий альтернативний підхід, до якого ми більше схиляємося, це є класичний підхід. Йдеться про стимулювання через реалізацію інфраструктурних програм. Одним зі шляхів є застосування бетонних, не асфальтних, технологій в дорогах. Тому що економічний ефект від цього буде набагато відчутнішим. Аналізуючи життєвий цикл доріг, беремо 20 — років, то на 40% дешевшими є цементні дороги.

Я так розумію, що кому з наших слухачів буде цікаво, він зможе знайти ці рекомендації на вашому сайті теж.

В нас залишається 20 секунд, тому скажіть, хтось дослухався з тих, кому ви рекомендуєте — державні органи чи міжнародні інституції?

Ми тільки сьогодні випустили дослідження. Там є конкретні рекомендації, тобто береш і робиш. Це питання риторичне. І не до мене.

Чекаємо на реакцію.

«Каратєль» рейтингує: липень 2018 року
6 Серпня 2018

«Каратєль» рейтингує: липень 2018 року

За оцінками користувачів додатку

Детальніше
«Каратєль» рейтингує: червень 2018 року
5 Липня 2018

«Каратєль» рейтингує: червень 2018 року

За оцінками користувачів додатку

Детальніше